8 фактів про Миколу Ватутіна, які увійшли в історію Києва відібрав кореспондент «Великого Києва».
1. Микола Ватутін, народжений у 1901 році в с. Чепухіно Воронізької губернії, перейменоване тепер в с. Ватутіне Білгородської області вступив до Червоної Армії у 1920 році, добровольцем. І незабаром брав участь у боротьбі Червоної Армії проти загонів Революційної повстанської армії України Нестора Махна в районі українських міст Луганська і Старобільська.
2. У 1920—1921 роках, будучи курсантом Полтавської піхотної школи, брав участь у боях проти загонів українських повстанців на Полтавщині, зокрема, у війні проти армії УНР. Саме курсанти цієї школи окрім навчань проходили «практику», притісняючи український повстанський рух.
3. Участь у боротьбі з українцями відкрила для нього шлях для наступної воєнної кар’єри: після закінчення закладу його призначають командиром відділення спецполку, а з 1923 – командиром взводу. Саме тоді Ватутін йде вчитися до одного із найстаріших вищих військових навчальних закладів СРСР, нині ліквідованого, розташованого у с. Старе, Бориспільського району, Київської області – Київського вищого загальновійськового командного двічі Червонопрапорного училища імені М. В. Фрунзе.
4. У 1938 році уже в званні полковника Ватутін призначається начальником штабу Київського особливого військового округу. А наступного року став начальником українського фронту в Радянському вторгненні до Польщі. За що в 1941 році отримав орден Леніна.
5. Під керівництвом Ватутіна війська Воронезького фронту брали участь у звільненні Києва від німецько-фашистських загарбників. Під керівництвом “геніального” полководця Ватутіна поклав у землю у воді Дніпра загинули 400 000 радянських солдат. Втрати німців були 10-кратно меншими. Кажуть, що німецькі кулеметники з розуму сходили від того, що весь час розстрілювали неозброєних людей в цивільному, але на місце одних вбитих, йшли шеренги нових.
Сучасні історики Володимир Кучер та Петро Чернега розповідають, що умови, в яких війська звільняли Київ, були жахливими: вояки у домашньому одязі йшли, як на ешафот, адже попереду — широченна холодна ріка, німецькі кулемети, бомби, а позаду — «загороджувальні загони» автоматників НКВС. Діяли злочинно, бо без підготовки, без переправних засобів прямо з маршу кидали червоні командири так званих «чорнопіджачників»: неозброєних, необмундированих та ненавчених військовій справі українських сільських хлопців від 16 років віком та дядьків, мобілізованих на щойно взятому Лівобережжі.
6. У січні-лютому 1944 року, будучи командувачем 1-го Українського фронту, брав участь у боротьбі Червоної Армії проти Української Повстанської Армії на Рівненщині. В одному з боїв проти УПА, був підстрелений в ліве стегно. Пораненого генерала відправили до лікарні в Києві, де він 42-річний помер від сепсису, спричиненого кульовим пораненням.
7. Український дисидент, воїн УПА Данило Шумук, який в той період очікував суду в Рівненській тюрмі за участь в українському повстанському русі, розповідав, що в період ліквідації Ватутіна Рівненська тюрма була забита людьми, яких радянська влада заарештувала за націоналізм. І після вбивства генерала засуджених стало ще більше.
8. У листопаді 2014 року Український інститут національної пам’яті включив Ватутіна до списку окремих осіб, причетних до боротьби проти незалежності України, організації голодоморів та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в Україні. Водночас, у шкільних підручниках з історії РФ про генерала Ватутіна досі пишуть, як про національного героя.
Нагадаємо, 9 лютого в ході дерусифікації відбувся демонтаж пам’ятника Ватутіну у Києві. Жителі столиці також пропонують перезаховати радянського генерала на кладовище.